Сімейні взаємини: батьки, які «не подорослішали»

Інфантильність або дитячість у батьків

Напевно вам зустрічалися дорослі, які своєю поведінкою, думками і способом життя нагадують дітей. Це і «залипшие» на комп’ютерних іграх, і так звані «вільні художники», які в 40 років все ще «шукають себе», і епатажні особистості, постійно вимагають до себе уваги, і просто ті, кому «слово не скажи» — відразу ображаються.

У спілкуванні з ними постійно виникає відчуття, що ви спілкуєтеся не з дорослим, а з дитиною. Отакі Емелі, Карлсони і Пітера Піни… Але в казках ці персонажі дуже веселі і симпатичні, а в реальному житті мати з ними справу не так-то приємно. І найгірше, коли так поводяться мами і тата…

«Не подорослішали» батьки можуть ображатися і цілими днями «дутися» на своїх дітей, влаштовувати бойкоти, бунтувати, як підлітки… Деякі і зовсім рятуються втечею в критичних ситуаціях, воліючи не вирішити проблему з дитиною, а «не помітити». Я знаю одного брутального з вигляду батька сімейства, який хворіє кожен раз саме тоді, коли хворіє хтось із його дітей. Ця людина підсвідомо конкурує за увагу в сім’ї.

А буває ще гірше: батько чекає від дитини, що той почне «розрулювати» дорослі проблеми, наприклад, візьме на себе турботи про молодшого брата/сестри, буде «громовідводом» від гнітючої на всіх бабусі, стане рятувати батька від пияцтва або своїм ідеальним поведінкою постійно доводити мамі, що вона «сама-сама».

Чому ж деякі батьки ведуть себе інфантильно?

Кожна людина на певному етапі розвитку не тільки вчиться чомусь новому, але і вирішує життєві задачі, актуальні для свого віку. І допомагають йому в цьому близькі люди, які знаходяться поруч у даний період життя. Ті діти, яким батьки змогли дати повне прийняття їх як самостійних особистостей, розуміння і задоволення їх потреб, турботу, підтримку, зберігають в собі найкраще з кожного віку для повноцінного проживання свого дорослого життя.

Вони життєрадісні, сповнені ідей, живуть в гармонії зі своїм внутрішнім світом і світом зовнішнім. Про таку людину психологи кажуть — його внутрішній дитина здорова.

В кожному дорослому «живе» внутрішній дитина — його досвід переживань і відносин, прожитий в дитинстві. І якщо цей внутрішній дитина свого часу отримав досить турботи, любові, прийняття, підтримки, людина в дорослому стані буде готовий ділитися всім цим зі своїми близькими. Те, наскільки ми щасливі, реалізовані в життя, впевнені в собі і відповідальні, залежить від того, який наш внутрішній дитина.

Тих же, хто не прожив певні вікові етапи повноцінно, чиї важливі потреби не були задоволені (їх ображали, принижували, ігнорували, не відпускали від себе, придушували самостійність), застряють в дитинстві. Психологи називають таких людей інфантильними, незрілими, а внутрішнього дитини такої людини — травмованим.

Він завжди відчуває себе незадоволеною, нужденним, кинутим, залежним. Таким людям часто притаманні:

• — безвідповідальність,
• — нездатність приймати рішення,
• — контролювати емоції,
• — вимогливість до інших,
• — егоцентризм,
• — максималізм,
• — упертість,
• — мстивість,
• — образливість,
• — дратівливість,
• — схильність скаржитися і звинувачувати самі що ні на є дитячі якості.

Образи, невдоволення, претензії такого дорослого дитини спочатку призначені батькам, але проектуються на інших людей, найчастіше партнерів по життю і власних дітей.

Так, якщо хлопчик у дитинстві недоотримав уваги батьків, то він може абсолютно щиро ображатися і злитися на свого новонародженого сина за те, що він відтягує на себе стільки уваги подружжя.

Замкнуте коло

За рахунок «справжнього» чада часто відбувається «лікування» внутрішнього дитини батьків — своєрідне латання душевних ран. Наприклад, батьку, який був позбавлений повноцінних дитячих радощів, любові та турботи, буде складно сприймати капризи і «несуттєві», на його погляд, бажання своєї дитини. Він буде вимагати від малюка постійного послуху, поступливості, тільки відмінних оцінок, виконання завдань не за віком.

Це його такий «кривий» спосіб знайти не випробувані в дитинстві емоційний комфорт і відчуття власної успішності та значущості. Дитина таких батьків часто чує фрази: «Все через тебе!», «Якщо б не ти — я змогла б… (великої стати спортсменкою, вдало вийти заміж, виїхати за кордон і тому подібне)».

Що залишається такій дитині? Брати на себе відповідальність за все, в тому числі і за не змужнілого батьків. А потім він теж стане батьком, так і не побувши дитиною, і ситуація повториться…

Як батькам подорослішати

Отже, ми бачимо, що батько — «недоросток» транслює своїй дитині інфантильний стиль поведінки, і це передається з покоління в покоління. Як розірвати це замкнене коло?

Дорослішання завжди вимагає мужності. Скривдженою дитиною бути простіше і вигідніше: він нічого не знає і ні за що не відповідає і так далі. Звичайно, можна довго пестити і плекати свої рани і шрами, звинувачувати власних батьків і вважати світ несправедливим.

Але якщо ви усвідомили, що ваш досвід дитинства неблагополучний і навіть травматичний, — це вже важливий крок до зцілення. Все, що потрібно потім, — вчитися приймати рішення самостійно, брати на себе відповідальність за все, що відбувається в житті і у відносинах з дітьми, визнати себе головним винуватцем, як успіхів, так і провалів у непростій справі виховання.

Погодьтеся, бути інфантильним можна тільки тоді, коли поруч є близькі, на яких перекладається відповідальність, наприклад, мама, яка завжди прийде на допомогу своєму 40-річному сину, або дружина, взвалившая на себе весь тягар турбот про дітей.

Тому одне з першочергових завдань сім’ї для тих, хто «тягне» не собі дорослу дитину, — навчитися розділяти відповідальність між усіма членами сім’ї, делегувати частину обов’язків партнеру. Наприклад, дружинам не потрібно боятися залишати чоловіків одних з дітьми (і при цьому дозволяти їм проявляти свою ініціативу), а чоловікам — давати жінкам можливість реалізовуватися в сферах, відмінних від виховання дітей. А для самих інфантильних батьків — не боятися ризикувати, виходити із зони комфорту, зробити щось, що кардинально відрізняється від колишнього способу життя і вчинків.

Наприклад, з’їхати від батьків, піти і по-чоловічому розібратися з кривдниками своєї дитини, в разі сварки з чадом зробити перший крок до примирення і так далі. Звернутися за допомогою до фахівця (психолога, психотерапевта) — це теж, до речі, дуже дорослий вчинок. А якщо батько подорослішав, взяв на себе відповідальність за своє життя, він мимоволі навчить цього і дітей. Причому починати працювати над собою ніколи не пізно.