Гіперактивних дітей все більше? 4 причини ‘епідемії СДУГ’

Причини гіперактивності у дітей: школа, гаджети або вимоги батьків?

«Їх стає все більше», «зараз у мене в класі всі гіперактивні», «епідемія СДУГ» — про це постійно говорять вчителі. Дійсно нове покоління дітей більше схильне синдрому дефіциту уваги і гіперактивності (СДУГ)? Ірина Лук’янова, автор нової книги про життя з гіперактивною дитиною, вважає, що це всього лише міф, — і пояснює його походження.

Рівень поширеності синдрому дефіциту уваги і гіперактивності у різних країнах і в різний час більшість досліджень оцінює 3-10%. Деякі вітчизняні дослідники наводять цифри на 30 відсотків і більше, але тут вже постає питання про критерії діагностики.

Такі діти дійсно були завжди, і число їх у всі часи і в різних країнах приблизно однаково. Іноді до них зараховують і дітей з іншими медичними проблемами, які дають схожу картину і призводять до труднощів у навчанні та до шкільної дезадаптації.

Дослідження, яке провели в кінці ХХ століття російські вчені, показало, що відсоток дітей зі шкільною дезадаптацією досить великий: вона виявилася у 31,6 % з 537 обстежених дітей, у тому числі у 42% хлопчиків і 18,6% дівчаток. Автори називають такі причини дезадаптації:

  • 16,5% — мінімальні мозкові дисфункції, включаючи СДУГ (7,6%);
  • 8,4% — неврози і невротичні реакції;
  • 3% — неврологічні захворювання;
  • 3,7% — психічні розлади.
  • 31,6% відсотка — це майже третина класу!

Можливо, це число дезадаптованих школярів пов’язано із загальною проблемою здоров’я дітей в країні, з кризою системи охорони здоров’я, з недоступністю або обмеженістю медичної допомоги, з важким соціально-економічним становищем окремих регіонів, з незадовільним якістю родопомочі і великою кількістю ускладнень в пологах.

Можливо, справа в тому, що сучасна медицина дозволяє виходжувати новонароджених у більш важких випадках. Це збільшує відсоток школярів з різними проблемами здоров’я.

Інші вважають, що свою роль відіграє і курс на примусову инклюзию, при якому в перші класи загальноосвітніх шкіл потрапляють діти, яких раніше віддавали в корекційні школи.

Але є й інші причини, які змушують суспільство (і не тільки в нашій країні) говорити про епідемію неуважність і гіперактивності.

Причина гіперактивності — сучасна школа?

Насамперед — це криза шкільної освіти і обумовлене їм падіння якості викладання. А також вихолощення змістової сторони освіти, сумніви в цінності знань, які дає школа, зниження освітньої мотивації у дітей при підвищенні цінності освіти в очах батьків. Плюс — підвищення навантаження, додавання нових дисциплін, годин на них, збільшення обсягу домашніх завдань, збільшення терміну навчання в школі.

Діти більше ухиляються від школи, їх більше примушують, вони опираються і частіше демонструють непокору і протестний поведінка. Батькам не вистачає часу гратися, розмовляти, читати з дітьми — зате дітей змалку готують до школи. Школа відмовилася від виховної роботи. Словом, діти опинилися в певному педагогічному вакуумі. Але запитують з них — більше, жорсткіше, бессистемнее.

Друге — це зміна відносин між учнем і вчителем. Діти перестали за замовчуванням поважати вчителя. Авторитет вчителя все частіше піддається сумніву. Діти вже не вміють беззаперечно коритися. Дорослому доводиться завойовувати авторитет в очах, і не кожен дорослий здатен це зробити.

У всьому винні комп’ютери?

Третє — інформаційне середовище. Діти звикли до того, що на них з величезною швидкістю обрушується величезна кількість інформації, звикли до яскравим і сильним стимулам, які дають телевізор, комп’ютер і гаджети.

Психолог Ганна Варга в інтерв’ю «Гарвард бізнес ревю» позначила цю проблему так: «В історії людства періодично відбувається зміна комунікативних технологій. Це природний процес, просто зараз ми знаходимося в самому його початку.

Змінилася сенсорна модальність — діти вже не читають, а дивляться. Під час читання ви повинні уявляти, тобто уявляти все те, про що читаєте. А коли ви дивитеся, уяву не треба. Сигнал йде безпосередньо в потиличну кору головного мозку, це інше сприйняття.

Діти вже належать до нової комунікативної культури. Максимум, що можуть зробити батьки, — читати самі, користуючись тим, що дітям подобається бути поруч. Або давати їм аудіокниги».

Система освіти не встигає за новою реальністю: «Школа не готова пристосовуватися до сучасного дитині і до того типу суспільства, в якому йому доведеться жити. У школярів раніше запихають обсяг інформації, а сьогодні треба вчити компетенціями, трекам, за яким дитина зможе здобувати знання сам.

Просунуті навчальні заклади не змушують нічого вчити, вони стимулюють дискусії, використовують ігри, онлайн-освіта, діти готують доповіді та презентації», — говорить Ганна Варга. Вона називає СДУГ «наслідком того, що сучасний дитина потрапив у щілину між старим і новим поколінням».

З цим я не згодна: у СДУГ біологічна основа і чіткі клінічні критерії. Не варто позначати цим терміном явище зовсім іншої природи, з іншими (хоча в чомусь схожими) проявами. Зрештою, навіть серед цих «нових дітей» наші, з СДУГ, завжди помітні.

Чому батьків не влаштовує дитина

Педагогічні помилки батьків теж грають у появі «нових дітей» не останню роль. З ХХ століття російська сім’я винесла зосередженість на дитину: наші діти будуть жити краще нас, самим не дісталося — так хоч вони поживуть. На дитину сім’я покладає всі надії.

Турбота про те, щоб дитина був ситий, одягнений і вихований, займає багато часу і з успіхом замінює сенс і мету життя. Дорослий сам не дуже знає, чим наповнити своє життя, крім постійного і обридлого заробляння грошей. І вся нерозтрачена енергія батька йде на дитину. Він стає об’єктом, сировиною для роботи.

Батько намагається довести, що він добре робить свою справу, успішно готує об’єкт до здачі світу. Як акт здачі-приймання зазвичай розцінюється надходження на бюджетне місце в хороший вуз. Вступ відбулось — значить, дорослий (а не дитина) витримав іспит. З вихованням впорався, сідай, п’ять. Вирощений дитина прийнятий у Світле Майбутнє. Але потрапити туди важко.

«В умовах соціальної та економічної нестабільності під гнітом страху „впоратися“ з життям: втратити роботу, збідніти, захворіти, батьки самі стають невпевненими, уразливими, емоційно нестабільними, з’явився новий соціальний страх — неуспішність дітей, — пише професор Московського міського психолого-педагогічного університету Наталя Авдєєва. — Батьки бояться, що дитина, не підготовлений до школи або недостатньо добре справляється зі шкільними вимогами, може не витримати конкуренції з іншими дітьми, виявитися невдахою, малоцінних в очах педагогів та однолітків, без перспектив у майбутньому».

Дитину з пелюшок починають готувати до професійної кар’єри. Поки у нього немає яскраво виражених схильностей, треба набирати про запас всього і вчити всьому відразу: щось та згодиться. Або відразу готувати до престижної професії. Звідси — два зазначених Наталією Авдєєвої нових батьківських запиту до психологів. Перший — сформувати дитину за заданим ними зразком, щоб він володів «потрібними» якостями. Другий — виявити схильності дошкільника, щоб знати, які якості потрібно розвивати і на який вид діяльності націлювати дитини.

В результаті тиждень дошкільника виявляється під зав’язку забита заняттями. Навіть у дитячому садку дітям колись пограти один з одним. Вдома за заняття беруться самі батьки: читання, рахунок, прописи, диктанти по клітинках. Але бажання вчитися у дитини ще не сформувалося: адже воно виникає в результаті спостережень, нагромадження питань і прагнення знайти на них відповіді. Примусова зайнятість і відсутність особистого часу не розвивають мотивацію, відповідальність і самоконтроль.

За дитину вже все вирішили, визначили для нього ділянку робіт — і йому тепер залишається тільки погоджуватися з таким світоустрієм. Поступово зріє бунт: не потрібна мені ця ваша школа, буду займатися тільки тим, що мені подобається!

Батькам починає здаватися, що їх основне батьківське завдання — примусити дітей вчитися. Але у них не тільки немає чітких уявлень, чому і навіщо вчити, але і способів впливу на дитину, крім малоефективних умовлянь, крику, покарань і підкупу. Дитина перестає бути радістю — стає проблемою, яку постійно треба вирішувати.